Бiлi звiрi (на украинском языке) - Страница 6

Семен робив у своїй пам'ятi пiдстановки i перестановки, як кримiналiсти роблять це на фотороботi. Старанно вибрав губи - твердi, рiвно окресленi й трохи примхливi... Чому примхливi? Чому вони з'явились у цього вченого, що втратив усе в пошуках iстини, в розкриттi таємницi? Губи були не просто знайомi Семеновi, а дуже, дуже знайомi. Вiн бачив їх тисячi разiв. Такi губи були у батька, тiльки вигинались вони м'якше i спокiйнiше. Такi губи вiн бачив, коли дивився на себе в дзеркало, але в них не було примхливостi. Майже не було...

Час зiзнатися собi - вiн знову згадує Євгена, губи брата...

Семен збагнув, що пам'ять тiшиться, жартує над ним. Вiн лiпить портрет, нiби пiдкоряючись логiцi записок, а насправдi згадує людину, перед якою схиляв голову i якiй заздрив з дитинства. Фоторобот, що ожив у його пам'ятi, був зручний - безвiдмовно корився бажанням, а вони розпоряджалися пам'яттю по-своєму.

"Ну що вдiєш, - сказав собi Семен, - Євген i справдi схожий на цього вченого..."

З глибини пам'ятi повiльно випливло знайоме обличчя гордовитого красеня, натхненне обличчя людини, яка спалювала себе в гонитвi за успiхом. Воно затулило фоторобот, але не злилося з ним.

Отже, мiж цим обличчям i записами нема повної гармонiї, людина з таким обличчям не буде поводитись так, як автор записiв. Справдi, мiж ним i Євгеном була подiбнiсть, та, певно, була й рiзниця.

В чому вона полягає?

Брат такий самий одержимий. Проте його одержимiсть розподiлялась дещо iнакше. Бiльша частина її витрачалася на висунення гiпотези, менша - на перевiрку її. Євген поспiшав, завжди поспiшав. I скорiше за iнших досягав успiху. Закономiрно.

Закономiрно? А Валя? М'якi губи з глибоким жолобком, який опускався до них вiд носа, гладенько зачесане пухнасте русяве волосся, налитi яблука колiн. Усi молодшi брати закохуються в дiвчат, яких люблять обожнюванi старшi брати. Може, через те, що вони захоплюються i вибором старших.

Чому вiн завжди згадує Валю? Чому вона втручається у всi його думки, вносить емоцiйну неврiвноваженiсть у його логiчнi настрої, не дає бути холодно об'єктивним, неупередженим, утруднює пошуки iстини?

А iстина полягає в тому... В чому ж? Вiн знову втратив нитку роздумiв... Треба повернутися назад, до того мiсця, коли вiн подумав про Валю. Про що вiн думав тодi?

Про рiзницю мiж Євгеном i автором записiв. Вона полягає в тому, що Євгенова одержимiсть мала iнший напрямок. Звiдти й треба починати пошуки iстини.

Шукати iстину зараз? Визначати подiбнiсть i рiзницю мiж жителями рiзних планет, рiзних цивiлiзацiй? Теж знайшов вiдповiдний час.

Та чи є вiдповiдний час для пошукiв iстини?

Запис п'ятий

"Бiлi звiрi розмножуються з швидкiстю, яка просто лякає. Вже нiхто з нас не наважується виходити за огорожу укрiплення.

Бiлi звiрi знищили запаси продуктiв, навiть тi, що були схованi в глибоких пiдземеллях. Як вони туди дiстаються, лишається загадкою, її нiхто не наважується розгадувати, бо тi, хто спускається в пiдземелля, рiдко повертаються назад.

Гинуть дерева з обгризеною корою, хутко зникають лiси. Про рейди проти бiлих звiрiв нiчого й думати. В останньому рейдi брало участь вiсiмсот ополченцiв, а лишилося в живих п'ятеро. Вони розповiдали, як котилися на них живi вали з червонуватими очима, що горiли жагою i люттю. Вони вбивали десятки звiрiв - на їхньому мiсцi з'являлися сотнi, вбивали сотнi - з'являлися тисячi. Незлiченнi бiлi зграї пожирали лiси, посiви, вбитих родичiв, живих i мертвих мисливцiв.

Наше укрiплення - одне з останнiх у провiнцiї. Серед солдатiв почалися заворушення. Доводиться вдаватися до найжорсткiших заходiв, щоб утримати їх вiд дезертирства.

Я тримався з останнiх сил, змушував себе не спати. Тiльки-но дрiмота хоч на кiлька хвилин склеплювала мої набряклi важкi повiки, менi вчувався писк. Вiн летiв у мене, мов спис - гострий, пронизливий, проникаючи розпеченим вiстрям у мозок. Вiд жаху перед ним я ладен був тiкати куди завгодно. Смерть уже не лякала мене, а уявлялась бажаним порятунком. Я ладен був умерти, але пiсля того, як поставлю заключний дослiд. Необхiднiсть його була останнiм якорем життя.

Ми згодували потиличну частину свiжої тушi одному iз звiренят. Потрiбна була ще доба, щоб остаточно пересвiдчитись у своїх припущеннях.

Однак нашi пiддослiднi теж не дрiмали. Здавалися, вони експериментують з нами. Примiром, один iз звiрiв прикинувся дохлим, спiймав за полу шинелi солдата, котрий доглядав його, i прокусив йому потилицю. З'їсти свою жертву вiн не встиг. Другий солдат застрелив його.

Я наказав не прибирати вбитого звiра iз загородки i впустив до нього маленьке дитинча, годоване тiльки рослинною їжею.

На наш подив i жах, звiреня враз кинулось на потилицю мертвого родича, а потiм стало пожадливо виривати шматки м'яса з iнших частин тушi. Невдовзi я впевнився, що мої гiпотези цiлком пiдтверджуються.

Про результати я поквапився доповiсти жерцю Сандуу. Вiн глянув на мене спiдлоба великими ясними очима, на його перенiссi зiбралися дрiбнi зморщечки, начебто вiн збирався чхнути.

- Отже, ти нарештi переконався?

- Так. У потиличнiй частинi тварин є речовина, що дiє на бiлих звiрiв як сильний стимулятор, викликаючи надзвичайно швидкий рiст.

Жрець важко пiдвiвся, i тiльки тепер я вiдзначив про себе, як вiн схуд. Навiть його кругла голова здавалася вже не такою круглою, а широкi плечi злегка горбились. Дрiбнi зморшки збiглися на перенiссi i так швидко розiйшлися. Обличчя стало майже незворушним. Вiн добре володiв собою, як i всi жерцi. Недарма їх цього навчають. Щоб володарювати над iншими, треба було навчитися панувати над собою. Тому вони так скидалися один на одного, нiби спецiально виведена порода людей-володарiв: високi, плечистi, з незворушними лицями, впевненi в собi. Великi яснi очi жерця Сандуу доброзичливо подивилися на мене: